Православний Мараморош

Втрата рідної людини - це трагедія. По-перше, це сильний біль душі, душі що усиротіла, душі, яка любить, яку, як здається, зрадило саме життя. По-друге, це образа за себе та за свою безпорадність. 

Зовсім не дивно, що віруюча церковна людина і забобонна людина, що приходить в храм, відреагують на втрату близької ним людини абсолютно по-різному. Слов’янське слово «суеверный», що перекладається як забобонний складається з двох частин - «суе» (від слова «всує» - марно, даремно) і «верие» (віра). Виходить, що «забобони» - це марна, порожня віра. Така віра не рятує і рано чи пізно приречена на розчарування.

Віруюча людина в своїй вірі черпає силу, допомогу і  кріпость противостати блюзнірським думкам. Людина віри сповнена, а забобонний - спустошений. Людина віри покладає всю надію на любов і милість Божію, а забобонний бачить лише свою силу і сподівається на силу обряду. Людина віри не намагається зв'язати Бога своїми діями, а покірливо вчиться підпорядковувати себе волі Господа, Його Святому Провидінню. Забобонний же приходячи в храм, бажає або сподівається поставити Творця перед необхідністю виконати його волю, волю творіння, причому, намагається це зробити за допомогою певних обрядів. Сумним є якраз те, що приходячи, начебто до Бога, вони не бачать Бога, оскільки шукають не Його самого, а потрібну від Нього дія чи участь. Одним словом – торг, базар.

Забобонні люди, які ініціюють, так би мовити, «договір» з Богом, думають, що і Він неодмінно повинен піти на це, адже в Господа як би і немає іншого виходу. Не хоче ж Господь прославитися сплячим і таким, що не відповідає на прохання. Свічки ставлять не тому, що від Бога або Його святих угодників хочуть отримати щось назад, а тому, що приносять Йому горіння віри, яке їх наповнює. Церква Христова відкидає магізм, юридизм стосунків такі торги.

Але, невже у віруючої людини ніхто ніколи не помирає, невже вони навіть ніколи не страдають? Життя свідчить про зовсім інше - праведники і їх близькі теж вмирають і страждають. Саме тому бути забобонним - це безрозсудність удвічі. Адже якщо навіть сповнені живої віри вмирають і страдають, тоді як же можна сподіватися на позбавлення від бід за допомогою одних лише порожніх обрядових дій?

Віруюча людина в разі втрати близьких молитиметься про те, щоб Господь упокоїв їх душі. Віруючий буде з радістю і подякою згадувати моменти останнього благословення і молитви за рідну йому людину. Така пам'ять буде як єлей на рану нанесену втратою. Бог для нього не зникає, а стає втіхою в скорботі.

Епіграф до цієї статті узятий з реального життя. Він сильно перекликається з історією з Євангелія. Не хотів Христос стати царем іудейським, не хотів давати їм вдосталь хліба - кому Він такий потрібний. Розіпни Його! У забобоні загроза виявитися в положенні проти Бога завжди реальна. Саме тому забобони дуже небезпечні для духовного життя християнина. Для того, щоб не загинути, необхідно заповнити порожнистість забобонів повнотою дійсної віри в Бога і Спасителя всіх. Шукайте і знайдете, штовхайте, і буде вам відкрито. Віра - це дар Божий всім без виключення. Треба прийняти цей дар і замість убивчої гіркоти образи наповнити своє життя радістю вічного богосинівства.